Нашу центральну в Київ ми не закривали ні на день. Дім, в якому ми вже п’ятий рік готуємо каву для наших гостей має метрові цегляні мури та пережив Другу світову війну. Приміщення має декілька виходів на різні сторони будинку. Зважаючи на це ми вирішили стати укриттям для тих, кому це потрібно. Приблизно до кінця березня працювали як укриття для тих, хто жив поруч чи потребував місця для ночівлі. 25го ми звезли сюди їжу з усіх локації та почали годувати ТрО та ЗСУ, що робимо і нині. Крім їжі ми разом з нашими гостями змогли закупити та привезти в Україну декілька партій медичних засобів для військових. 

Декілька співвласників та наших працівників пішли до ТрО, а згодом в ЗСУ. 

Зараз ми займаємось підготовкою для передачі ЗСУ нашого бусику для доставок, адже кур’єр вже там і вирішили їх не розлучати. 

Менш щаслива доля спіткала наш заклад в Ірпіні. До окупації міста наші бариста годували людей, що ховались в сусідніх підвалах. Фото усміхнутих дітей з десертами в сховищах не могли нас не тішити. Проте згодом всі мали евакуюватись і більше місяця доля нашого закладу була невідома. Якось побачивши в Інтернеті фото цілих кавових зерен в котлі орків ми почали з іронією жартувати, що це вони намагались посмажити наші мікролоти, зеленку яких ми зберігали на локації в Ірпені.  Після звільнення Ірпеня нам стало відомо про пряме влучення ворожого снаряду в наш заклад. Тепер справді ми залишились без дверей, а разом з тим і без фасаду, ремонту, меблів та деякого обладнання. 

Проте з любов’ю до України, свого діла та людей які нас підтримують в будь якій ситуації.